Детская сказка о зиме. Сочиняем сказку о зиме Украинские дети сочиняют сказки про зиму

Было совсем тихо. Все в лесу знали, что должна прийти Тётушка Зима и ждали её прихода. Лисёнок, Зайчонок и Бельчонок ещё никогда не видели зимней хозяйки. Ещё бы! Ведь когда они родились, было тепло, вся земля была покрыта мягким зелёным ковром. Вот зверятам и не довелось пока увидеть зимы, они лишь слушали рассказы старших про морозы да вьюги, и не могли себе представить, что когда-то будет холодно и зябко.

Наконец над лесом показалась снеговая туча. Быстроногий заяц-беляк увидел её первой. Он с нетерпением ждал прихода нового времени года, но оно никак не наступало. Наконец снеговая туча задержалась над лесом, и Тётушка Зима спустилась на землю.

Первым делом Лисёнок, Зайчонок и Бельчонок увидели белый, серебристый снег. Ух ты! Снежок сам идёт откуда-то сверху, словно машина какая включена. А по снегу, навстречу им шла сама зимняя хозяюшка.

— Ну, что, лесные жители, испугались меня?
— Нет, Тётушка, Зима, — первым ответил Зайчонок. — Я давно уже козыряю в белой шубке, и жду твоего прихода.
— Молодец! А ты, бельчонок?
— Я сделал запас орехов, спрятал их в дупле и немножко орехов закопал в землю.
— Похвально, — сказала Зима. — А, что скажет Лисёнок? — строго спросила она.
— Я запасов не сделал, ведь я – охотник, мне так говорила мама, и я охочусь круглый год — сказал Лисёнок. — Мама объяснила мне, что я смогу под снегом услышать писк полевой мыши и обязательно поймать её. Потому что я – ловкий и ушки у меня чуткие. Но к твоему приходу, Тётушка Зима, я тоже готов. Посмотри, какая у меня шуба, какой у неё длинный зимний мех, густой и пышный. Летом моя шубка была совсем другой. И не страшны мне теперь ни метели, ни холода.

Тётушка Зима была очень рада тому, что зверята хорошо подготовились к её приходу. Она решила сделать им маленький подарок. Щедро посыпала снегом полянки, опушки, косогоры и попросила солнышко посветить поярче.

До самого вечера Лисёнок, Зайчонок и Бельчонок резвились на заснеженной полянке. Они играли в снежки, прыгали в сугробы, катались с горки, бегали наперегонки и прыгали со снежных косогоров. Никогда у них не было такого чудесного праздника — Праздника Зимы.

Продолжение сказки читайте

07.11.2018

Зима дуже любила людей. Вона завжди чекала грудня, щоб спуститися на землю у всій своїй красі. Одягала красиву білу шубку і починала акуратно прикрашати все навколо. Як же вона любила прикрашати бетонне місто своєю красою. Сірі дерева огортати білою ковдрою. Заморожувати озера в парках, перетворюючи їх на ковзанки. Насипати на гірки своїх блискучих сніжинок, щоб діти на санчатах каталися і сміялися. Але ось одного разу холодна пора року образилася на людей. Казка про зиму розповість про те, як Зима вирішила не приходити до людей, які її не цінують.

Казка про зиму читати онлайн

Зима намагалась щосили виконувати свою роботу. Вона дуже хотіла заморозити озера, тому була морозною. Але люди злилися на неї і лаялися через холод. Тоді пора року зрозуміла свою помилку і вирішила розморозити все навколо, бути теплою. Але люди знову були незадоволені, вони скаржилися на сльоту і бруд. Тоді Зима дуже розлютилася. Заради людей вона вирішила з холодної стати теплою, але навіть тут їм не догодила.

– Раз так, я знову буду холодною! – сказала зима і вночі перетворила всі калюжі в каток.

Як же багато людей вранці падало через ожеледицю.

– А ти зла! – засміялася весна, яка чекала свого приходу в березні.
– Так їм і треба! Щоб я не робила, хоч би якою була, їм я не подобаюся.
– Я давно перестала хотіти їм сподобатися.
– Тобі легше, ти красива, тебе всі люблять.
– А ось і ні! Так само як і ти я чую так багато поганих слів! То я занадто затягнулася, то я не приходжу. То я занадто холодна, то занадто літня. То псую плани своїм дощем, хоча всього лише хочу полити ліс і поля водою, щоб вони зеленіли! Але людям не подобається. Тому тепер я не звертаю на їх слова ніякої уваги.
– А я так не можу! Ось візьму в наступному році і не прийду взагалі. І нехай листопад триває для них три місяці. Без снігу і справжньою красивої зими! Без сяйва сніжинок! Без кидання сніжків! Без жодного приводу для посмішки! Казка про зиму перетворитися в осінь.
– Не вірю, що зможеш не прийти! Адже приходити до людей так цікаво. Проявляти себе, не ховатися десь. Хоч люди і лаються, але показуватися їм приємно. Адже все одно знайдуться ті, хто буде радіти твоїй красі.
– Ось поки всі не будуть цінувати мене, я буду сидіти в печері. І все. Передай птахам, що можуть не відлітати у теплі краї.

Так і закінчилася зима. Цілий рік Весна, Літо і Осінь думали й гадали, чи виконає їх подруга свою обіцянку. Або ж вона всього лише лякала їх.

Настав грудень. На вулиці було тепло. Жовте листя на деревах, мокрий асфальт, гриби в лісі. Нічого не нагадувало зиму.

– Невже ти й справді не прийдеш? – запитала Осінь Зиму.
– Ні. Я все ще ображена. – відповіла Зима.

Вона прислухалася до людей і чекала їх вибачень. Нехай пожаліють про те, що образили її. Що не цінували красу холоду, свої рожеві щічки, червоні носики. Слухаючи розмови людей, Зима знову чула скарги. Але ніхто не вибачався.

Наближався Новий Рік. Все частіше люди дивилися на небо і чекали снігу. Яке ж свято без сніжної атмосфери? Люди вже поставили ялинки і прикрасили їх вогнями. Але ось Зима все не приходила.

– Смішні люди. Нехай тепер сидять без снігу на свої .

Але все-таки Зимі було сумно. Кому ж вона робить гірше, ховаючись весь час в темниці? Час минав швидко. Скоро міг настати березень, а вона ні разу не проявить себе, свою красу і свій характер?

Одного разу в кінці грудня вночі Зима побачила у вікні маленького хлопчика. Він так сумно дивився в небо і шепотів:

– Дива не існує. Я ніколи не побачу сніг.

Зима придивилася і побачила, що хлопчик дивиться на вулицю з лікарні. Вона не знала, чим він хворіє, але раптом це його остання зима? А вона через дурну образу позбавить його краси? Нарешті наша пора року зрозуміла, як нерозумно ображатися і як нерозумно намагатися догодити всім! Вона почала сипати сніг і прикрашати все навколо! Звичайно, тут же знайшлися критики. Їм довелося відкопувати , міняти шини на зимові, платити більше за опалення. Але Зимі було все одно. Чи варто намагатися догодити всім? Краще дарувати радість тим, хто тебе цінує. Хлопчик у вікні світився від щастя.

– Диво існує! Спасибі тобі, Зима! – сказав він. І Зима засвітилася радістю і щастям.

Ми створили більше 300 безкоштовних казок на сайті Dobranich. Прагнемо перетворити звичайне вкладання спати у родинний ритуал, сповнений турботи та тепла. Бажаєте підтримати наш проект? Будемо вдячні, з новою силою продовжимо писати для вас далі!

Казочки про зиму, Новий рік та Різдво, представленні на "Малій Сторінці", написали для діточок відомі українські та зарубіжні автори: Ганс Крістіан Андерсен, брати Грімм, Василь Сухомлинський, Катерина Перелісна, Леся Храплива-Щур, Ірина Мацко, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Ірина Жиленко, Микола Білкун, Яків Гончарук, Марія Пономаренко, Василь Струтинський, Валентина Вздульська, Юля Смаль, Василь Мельник, Юлія Хандожинська, Тетяна Винник, Леся Воронина, Ольга Зубер, Марія Деленко, Галина Римар.

* * *

"Ось і прийшли довгоочікувані зимові свята. На замовлення маленьких гномиків у їхній кімнати постійно падав сніг, росли ялинки і світилися різнобарвні гирлянди. І хоча сніг був холодний, маленькі гномики не мерзли, бо бабуся подарувала їм теплі рукавички та шалики. Марко та Оленка бавилися у сніжки, ліпили снігових баб і цілі фортеці. З ними часто бавився Жартун з Найвеселішої країни Найсмішніших жартунів (чи як там вона називається) та Сонячний Промінчик. Кузь та Русалоньки зараз спали аж до літа. Не приєднувалося до них і Наймудріше Зайченя, воно якраз змінювало шубку і ніяк не могло вийти з дому, щоб не потрапити до лап лисиці або вовкові. Хоча гномики сумували за старими друзями, та їм пощастило познайомитись зі Снігуром та Синичкою. Ну, ви знаєте, маленькі такі пташечки, їх треба підгодовувати взимку, підсипати весь час зернятка до годувальниці. Але ці Снігур та Синичка були незвичайні (мама і тато гномиків - визначні чарівники, дуже зайняті, тому діток їм допомагають доглядати чарівні істоти)..." (Юля Смаль)

" На дворі вже майже ніч. Швидко темніє передріздвяною порою. Маленький Ангелик дуже втомився - цілісінькій день натирав найм’якшою ганчірочкою Першу Зірку. Вона має бути така чиста і блискуча, щоб кожна дитина на землі змогла її побачити, щоб промінь від неї був такий яскравий, як в ту ніч, коли народився Ісус. Тоді, більше двох тисяч років тому, Зірка сяяла так, що три східних мудреці змогли дійти до маленької кошари з Божим Дитям.

- Ну, що там, Маленький Ангелику, ти встиг, бо пора вже. Чуєш? - Підійшов до Ангелика дорослий Ангел. - Вже і Ангели, і люди почали співати коляди, скоро закінчиться служба і треба сідати до святої вечері. - Так, так. Я дуже старався! - Ти молодець. А тепер, нумо, доєднаймося до Ангельського хору, будемо колядкою та молитвою славити народження маленького Ісуса..." (Юля Смаль)

"Тримай його, тримай! - гукнула мама Максиму. Вона стояла на порозі в капцях, хлопчик якраз закінчував одягати сніговика. Вночі прихопив мороз і зліплений вчора Льодяник мав би простояти всі Різдвяні свята. Максимко обернувся за Бровком, що чимдуж біг, несучи в зубах саморобну різдвяну зірку. - Біжи за ним! - гукнула мама. - Він не втече далеко. Довго не будь. Зайди по дорозі до тітки Орисі, поклич на вечерю. - Добре, мамо, - Максим дременув за собакою. - Бровко! Та тільки він ступив за ворота, як світ навколо закружляв. Ой, лихо! Хлопчик озирнувся: «Де це я?» - Не бійся, я з тобою! - прогавкав Бровко. - Ми в чарівному світі, нам терміново треба знайти Чортеня, воно вкрало різдвяну зорю. "Ой, а як же Різдво без зірки? І для чого тобі моя? - Не може бути Свята без зорі!.."" (Юля Смаль)

"... А коли народився Ісусик маленький в колибі, то була морозна ніч над усією Верховиною. Ялиці стояли в білих шатах непорушно, немов зачаровані, а на стежках виблискував сніг холодним кришталем. I лежало Дитятко Боже на сіні, вкрите квітчастою хусткою Марії, і дрижало з холоду. В тузі хилилася над Ним Мати Свята..." (Леся Храплива-Щур)

«У лісі, лісі темному…» - наспівував Дмитрик, біжучи зимовою стежкою у лісок, що простягався неподалік його хатини. У тому лісі вовк не ходив, та й лісок був невеликим. Але саме тут Дмитрику було найзатишніше. А ще з минулої весни у хлопчика з’явилася подруга у ліску - маленька ялиночка, яку він посадив своїми руками і дуже її любив та доглядав. От і зараз він біг саме до неї - подивитися як вона зимує, привітатися, погомоніти. Ялиночка ж була чарівною... (Ірина Мацко)

"Вечірні сутінки сховались під лапаті крила хуртовини. І світ потонув у засніженому чеканні Різдва. Старезні дуби в розхристаних білих жупанах підвели свої незграбні кошлаті руки вгору і, потупивши обличчя, скоса поглядали на багатоповерхові будинки, що тримали на своїх антенах важкі небеса. Усе захопила Володарка-Зима і стала на чолі до приходу Різдва. В цей вечір Марійка сиділа біля вікна. Чомусь саме сьогодні батьки були на роботі. Раптом щось обірвало тишу..." (Тетяна Винник)

Мій дорогий читачу, чи повіриш ти, що казки самі мене знаходять?! Нещодавно я поспішала додому, бідкалася, що не встигаю приготувати святкову вечерю. Це було напередодні Нового року. Не пригадую, чому барилася, але достеменно знаю, що надворі вже вечоріло. Я була виснажена передсвятковими справами, та ще й несла більші за себе сумки! Аж раптом мені назустріч іде… казка. "Візьми мене з собою, - каже. - Слухала по радіо прогноз погоди… морози передають до тридцяти градусів. Замерзну і обернуся на клубочок снігу. У світі поменшає на одну казку…" А сама вона - невеличка, оченята сині-сині, мабуть, посиніли від холоду, а голови майже не видно - так шаликом закутана, у білому пухнастому кожушку, на руках червоні рукавички. Чесно кажу - спершу я завагалася. У мене сумки важкі, а тут іще й казка на руки проситься…" (Тетяна Винник)

"У лісі стояла чудова ялинка. Місце у неї було хороше, сонця й повітря скільки завгодно, а навколо росло багато старших подруг — і ялин, і сосон. Але маленька ялинка дуже хотіла швидше вирости! Вона не звертала уваги ні на тепле сонце, ні на свіже повітря. їй було байдуже до селянських дітей, що приходили, і щебетали коло неї, збираючи суниці та малину. Часто, набравши повні глечики або нанизавши ягоди на тонкі прутики, вони сиділи під ялинкою й казали..." (Ганс Крістіан Андерсен)

"Ну, почнемо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, тоді ми знатимемо більше, ніж зараз. Так ось, жив один лихий троль. Він був злючий-презлючий, наче сам чорт! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дзеркало, яке мало незвичайну властивість - все хороше і прекрасне в ньому зменшувалося, майже зникало, а все погане і огидне впадало в око і здавалося ще гіршим..." (Ганс Крістіан Андерсен)

"В однієї удови та було дві доні, в котрих одна була гарна на вроду й працьовита, а друга гидка й лежень. Гидку й лежнювату дочку вдова любила й жалувала, бо то була її рідна дочка, а на другу раз-у-раз накидала всяку важку працю й держала її в хаті за попихача. Бідній дівчині доводилося щодня сидіти біля криниці на великому шляху та все прясти..." (Брати Грімм)

"Край села живе вдова з трьома синами. Два сини вже дорослі юнаки, високі, ставні, славні, красиві. А третій - підліток Юрко - маленький, тоненький, мов очеретина. Було це взимку. Впав глибокий сніг, дме північний вітер, тріщить мороз. Мати говорить - немовби сама до себе, але щоб і сини чули: "Холодно, діти. А дров немає... Кому ж за дровами йти?..." (Василь Сухомлинський)

"У темному лісі, в глибокому яру спали два вітри. Ласкавий Вітер — хлопець з синіми очима. А холодний Вітрюга — дід з колючою бородою. Прийшла зима. Сонечко не могло піднятися високо над землею. Білі сніги вкрили поле. Зашуміли тривожно верховіття дерев. Прокинувся в глибокому яру холодний Вітрюга..."(Василь Сухомлинський)

"Жив собі в лісі маленький зайчик. Був він ще молоденький і зовсім, зовсім сіренький. І з того він був дуже задоволений: біжить, бувало, по полю - земля сіра, колосочки жовті мерехтять, не зразу зайчика й побачиш. А зайчик не хотів, щоб його бачили, бо багато ворогів у нього було: і вовк, і лисиця, і сова, і шуліка, і яструб, і ласка, і собаки, і мисливці. Важко було б зайчикові від усіх устерегтися, якби не його сірий кожушок. А то заб"ється він десь під пеньочок - і не видно його, або присяде на городі, капустку хрумає, і ніхто його не бачить. Добре жилося зайчикові влітку - є що поїсти, є де сховатись. Думав він, що так завжди і буде. Аж воно не так!..." (Катерина Перелісна)

"Ой розгулялись взимку віхоли,
до вікон хатку замели,
де під солом"яною стріхою
дідусь із бабою жили.

Біля віконця якось ввечері
сиділи вдвох собі старі
та милувалися малечею,
що розважалась у дворі..." (Наталя Забіла)

"Два морози йшли у ліс,
все вбирали в іній.
В того був червоний ніс,
а у цього — синій.

— Старший буде той із нас,
каже брат до брата, -
хто людину зможе враз
до кісток пробрати!.." (Наталя Забіла)

"По ялинку внучка з дідом
йшли по лісі навмання.
А за ними бігло слідом
довговухе цуценя.

Задивилась, мабуть, внучка
на ялинку, на сосну
і зронила якось з ручки
рукавичку хутряну...." (Наталя Забіла)

"Вранці сніг заблищав так, ніби зима жменями понасипала блискіток і вони всі сяяли і промінилися. А в садку, на тому розі будинку, де починалася ринва, з"явилася бурулька. Вона переливалася на сонці всіма кольорами райдуги. Вона була дуже гарна..." (Оксана Іваненко)

"Якось наприкінці осені, коли день уже став дуже коротенький, а ніч - довгою та холодною, надумала бабуся Зима піти однієї такої ночі на розвідини до людей, на землю та послухати, що про неї говорять, чи чекають на її прихід. Підійшла вона під віконце до хатини, де жили старенькі дідусь із бабусею, і чує: "Ой, діду, вже й зимонька не за горами, принесе вона до нас сніги та морози, а так ще тепла хочеться. А може, забариться Зимонька й прийде до нас пізніше. Погрілись би ще трішки"..." (Ірина Мацко)

" Надворі було темно, тільки сніжинки, як змерзлі метелики, кружляли біля освітленого вікна. Оля лежала в ліжку й сумно дивилася на ялинку. Світло ламп відбивалося від кольорових дзеркальних кульок, смішних клоунів, вухатих мавпочок і зайців. Скільки подарунків у неї в ці новорічні свята! Тато й мама так хотіли, щоб вона не журилася. Але навіщо їй ці ляльки й машинки, шоколадки й жувачки? Усі діти бігають надворі, граються у сніжки, їздять на санчатах і лижах, а вона все лежить і лежить у ліжку хвора... Відчинилися двері, і в Олину кімнату зайшла мама. Нахилилася, погладила дочку по гарячому чолу й шепнула: " Не сумуй! Сьогодні різдвяна ніч, а цієї ночі збуваються всі бажання. Треба тільки дуже захотіти! Засинай і прокидайся завтра здоровою..."" (Леся Воронина)

" Прийшла зима. Засипала все навкруг снігом, замела доріжки, вікна морозом розмалювала. Вийшла Марічка надвір погуляти. Побачила величезні кучугури снігу і вирішила зліпити сніговика. Оскільки Марічка була маленькою, то й сніговик вийшов маленький. Не сніговик, а сніговичок. З оченятами - ґудзиками, віником-гілочкою, носиком-морквинкою. Змерзла Марічка поки ліпила сніговичка й побігла в хату грітися. Наступного ранку вийшла вона надвір. Дивиться, а в сніговичка носика немає. Взяла вона ще морквинку і зробила з неї сніговичку нового носика..." (Ольга Зубер)

" От і прийшла красуня Зима. Пора розваг і Новорічних свят. Взяв Миколка свої санчата, та й давай кататися з гірки! Летить, аж дух перехоплює! Ого-го! - кричить від радості. Побачив це кіт Васько, що сидів на лавці. От заманулося і йому на санчатах покататися. Аж не може всидіти на місці, так кортить! А попросити в Миколки соромиться. Бо вже має п’ять років, а на санчатах ні разу не катався! Е, ні! Посміховиськом Васько нізащо не буде! І вирішив він, що коли звечоріє і Миколка піде додому, візьме санчата, та й покатається. Так він і зробив: взяв санчата, та й потягнув їх до гірки. Умостився зручненько,відштовхнувся лапою, й понеслися сани з гірки, мов та блискавка. Васько такого не очікував..." (Ольга Зубер)

" Сутеніло… Потріскував мороз, сніг виблискував сріблом, переганяючи одна одну літали синички, щоб зігрітися. Перехожі поспішали додому зі святковим настроєм. Авжеж! Завтра - Новий рік! Всі були зайняті своїми справами та клопотами і ніхто не звертав уваги на малесеньке кошеня, що сиділо біля будинку. Сиділо воно вже давно. Щоб трохи зігрітися, скрутилося маленьким клубочком і з цікавістю позирало на перехожих. Темніло. Кошеня дивилося на вікна, що запалювалися жовтавими вогниками. Йому видно було людей, які щось робили, бігали, розмовляли, сміялися… Звідти пахло теплом і чимось смачненьким. То був зовсім інший світ. Не той, в якому жило кошеня. Воно не знало, що таке тепло і ласка, бо ніколи не відчувало цього. І ніколи не пило теплого смачного молочка..." (Ольга Зубер)

" Прокинулася вранці Лисичка. Виглянула у віконечко, а там - все біле-біле від снігу! Зраділа вона, одягла свою тепленьку шубку, шапочку, чобітки, рукавички на лапки. Вийшла надвір, стоїть, милується. Гарно в лісі! Зелені ялинки стали білосніжними, стежки-доріжки сніжком присипані, сніжинки блищать-переливаються. І вирішила Лисичка сплести собі зі сніжинок зимову прикрасу. Взяла вона ниточку, нанизала на неї сніжинки й одягла на себе. Ходить по всьому лісу, хвалиться..."(Ольга Зубер)

"Сніжинки тихо падали з неба, вкриваючи білим полотном все довкола: дерева, доріжки,дахи будинків, підвіконня, гнізда пташок, притрушували чиїсь крихітні, ледве помітні сліди. Сніжинкам було весело: вони падали, кружляли, виблискуючи в холодному світлі зірок. Серед усього цього величезного снігопаду була одна дуже незвичайна Сніжинка. Падаючи з неба, вона не безтурботно сміялася, а уважно придивлялася, де б зручненько примоститися. Вона ретельно обдивилася все довкола і опустилася на вишневу гілочку, поближче до стовбура. Тут було дуже зручно і затишно: поруч світив великий ліхтар, а будинок захищав від вітру. Спочатку Сніжинка сиділа тихо - незвично їй було тут, на Землі. Та згодом, набравшись сміливості, підхопивши легкий подих вітру, перелетіла на підвіконня, й з цікавістю подивилася у вікно..." (Ольга Зубер)

" Зима в лісі була холодна та люта. Щедро сипала вона снігами й мела хуртовинами. Замела й мишачу нірку під сосною. Сидить Мишка, боїться й носа висунути. Ось, зголодніла вона, залізла в свою комірчину й знайшла там зернятко. Одне-однісіньке. Сидить Мишка й плаче. Тримає в лапках те зернятко й не знає, що з ним робити. Чи то з’їсти, чи то назад покласти. Думала вона, думала, а тоді й каже: " З’їм, а тоді піду до Ведмедя, попрошу в нього ще зерняток." Так вона й зробила. Підкріпилася перед дорогою, одягла теплу хустинку, чобітки, кожушок, взяла сани, та й подалася..." (Ольга Зубер)

"Холодно взимку Зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти Місяця блищить, холодний вітрець з яру повіває. Сів Зайчик під кущем, простяг лапки до Місяця, просить: " Місяцю, любий, погрій мене своїми променями, бо довго ще Сонечка чекати..." (Василь Сухомлинський)

"Заєць прокинувся від голосного «Б-ррр!». «Б-ррр!» - лунало знову і заєць сполохано насторожив вуха. "Це в мене в животі!" - дослухаючись, полегшено зітхнув заєць. І від гарячого заячого подиху пішов легенький пар. Заєць жадібно вдихнув морозяне повітря і йому на мить здалося, що його живіт прилип до спини. "Я не їв сім днів! - чмихнув заєць і висунув носа з-під міцного соснового гілля, під яким сьогодні ночував. - Треба шукати харчі!" - подумав заєць..." (Тетяна Винник)

"Це сталося давним-давно. У далекій і незвичній країні Ладії, де жили в мирі й злагоді чарівні чотири Пори Року, якось несподівано посварилися золотава Осінь і білосніжна Зима. І так, що навіть перестали спілкуватися між собою. А все через онуку бабусі Зими Снігуроньку. Змалку мала вона досить гарну звичку гостювати у своїх родичів. Та чомусь найбільше їй подобалося відвідувати тітоньку Осінь..." (Віктор Васильчук)

"У художника на столі в розмальованій коробці жили собі поважний товстий Пензель, тоненькі проворні пензлики і маленький Квачик. Пензлем художник розмальовував хмари, гори, моря, широкі долини, тонкими пензликами метелика, веселку, квіти, а Квачиком - траву, листя на деревах та ягоди вишні, калини чи винограду. Квачик знав, що ніколи не стане поважним товстим Пензлем, бо у них зовсім не так, як у людей, де діти підростають і стають дорослими. Для роботи художникові завжди потрібні товстий Пензель, тонкі проворні пензлики і Квачик. Власне, він дуже мріяв стати розумним, про все-усе на світі дізнатися: і про дерева, і про квіти, і про трави, і про море, і про гори, про літо, зиму, весну, осінь та ще багато чого..." (Марічка Волошка)

"«Ой, яка ж я нецікава!» - бідкалася земля в саду, вбрана в білу сукню зі снігу. «Однотонна, біла-білесенька. Щоправда, інколи моє вбрання у сяйві ранкового світла набуває рожевого відтінку, а від світла нічних зірок - сріблиться. Але це лише тимчасові відтінки, а не яскраві кольори», - продовжувала міркувати вона. Зітхання землі почула трава, вкрита білосніжною ковдрою, й засмутилася, бо не могла дістатися поверхні через сніг й прикрасити зеленим кольором білосніжну сукню. Засумували деревця, адже не мали взимку ані плодів, ані яскравого листя. «Що б таке вдіяти?» - гадали вони..." (Марія Дем"янюк)

"Пухнаста ялинка раділа снігу як ніколи! Ще б пак, від північного холодного вітру вона геть змерзла. Отож тепленька срібляста шубка була дуже доречною. Сніжинки одна за одною сідали на гілочки і ялинка задоволено усміхалася. Аж раптом тишу злякала жвава суперечка. Лісова, уже трохи посріблена, красуня прислухалася і почула розмову між двома сніжинками..." (Марія Дем"янюк)

"«Ой, як я замерз. Холодно», - бідкався велетень Світ, знімаючи холоднючі крижані бурульки зі своєї бороди та вусів. «Щось треба з цим робити», - мислив далі. - Але що?». Тут його задумливий погляд піднявся із Землі до Небес і зупинився. Радості Світу не було меж, адже він тепер певно знав, як зігріти руки. Світ піднявся наскільки міг вище, зрештою встав навшпиньки і дістав до хмар. Тепер він відібрав дві теплі вовняні хмаринки і зодягнув їх собі на руки..." (Марія Дем"янюк)

"Цвіркун Кузьма жив у бабусиній хаті під піччю. Коли двері відчинялись, до хати вкочувала хвиля холодного повітря. «Бр-р-р! І чому б тим людям не сидіти під піччю, де так гарно — тепло і темно? Невже надворі краще?» — думав цвіркун. І захотілося йому надвір. Онучок Іванко якраз одягався, тож цвіркун хутенько стрибнув на комір теплого кожушка. " Я пішов, бабуню", — сказав хлопчик. " І я теж", — просюрчав Кузьма. За порогом Іванко впав і засміявся. «І що там такого смішного?» — подумав цвіркунець. Він виглянув із хутра й завмер: усе навколо сліпучо сяяло..." (Валентина Бондаренко)

"Узимку двоє зайчиків забрели на город. Снігу було небагато — вони потрудилися лапками і вигребли з-під землі декілька морквинок. " Як добре! Сьогодні ми наїмося досхочу!" — сказав перший зайчик. " Може, не варто з’їдати всю моркву одразу? Давай з’їмо стільки, щоб не бути голодними, а решту зекономимо — пізніше пригодиться!" — запропонував другий зайчик. " Не знаю я такого слова — економити! Є морква — їж, нема — шукай чогось іншого поїсти!" Другий зайчик не став сперечатися. Він міцно затис лапками дві морквинки, що залишились від обіду, і пострибав до своєї нірки. А перший усе їв та їв, аж нарешті відчув, що живіт у нього повнісінький..." ( Марія Чумарна)

"Вечір на Варвари. Діти не хочуть спати. " Ідіть-но, маленькі, вмощуйтеся зручненько, розкажу вам щось", - мовлю. Лягли в ліжечка. " Чи то ж встигне Миколайчик усім дарунки наготувати?" - стурбовано питає Даринка. " Встигне, аякже". " А як хто не заробив, але про те, що щось не так зробив, шкодує, то і йому гостинець буде?" " Якщо щиро жалкує і більше не робитиме щось нехороше - то, певно, так". " І фарби, і альбоми у Миколая є?.. А чи всім вистачить, хто малювати любить?" - допитується Катруся. " Звичайно. А послухайте ось що..."" (Галина Римар)

"Старий ліхтар тьмяно освітив ріг вулиці жовтавим світлом. «Як приємно проганяти морок». - подумав він. Ліхтар мав чимало літ, і йому давно вже пора було на спочинок. Проте він стояв на околиці міста й сумлінно ніс свою службу. Ліхтар присвічував людям і за це отримував від них слова щирої подяки. Особливо від пізніх перехожих..." (Марія Пономаренко)

"Скільки разів возьме кріпкий мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хворої вдови Кравчихи. Вона лежить на твердій постелі, накрита старим сірячком, та лишень сумним стогоном нарікає на студений вітер і мороз, що шпарами стін дістаються до її незатопленої хати. Коло неї порається її донечка Маруся, що рада б в кожну хвилю своїй матінці яку-небудь полекшу вчинити. Та що ж вона годна? Заробити не піде, бо і сили у неї ще нема, а просити про милостиню, то таки дуже соромиться. А люди, от як люди: кожний собі радий, чужа нужда їм не в гадці ..." (Марко Черемшина)

"У небі, в райському саду був великий рух. Одні янголики сиділи на деревах, зривали яблука й кидали їх на долину, де стояли другі, що ловили їх у фартушки. Хтось трусив горіхові дерева, й горіхи, мов град, лопотіли в траву, хтось носив коші, повні солодких пахучих медяників і тістечок. А старші янголики з поважними личками стинали з кущиків сухі галузки й зв’язували їх золотими стяжечками в різки. Сьогодні ж день, коли святий Миколай сходить на землю, щоб обдарувати чемних діточок, а нечемних покарати. Це його обов’язок вже від давнього часу. Миколині санки стояли вже перед дверима, а два великі олені, запряжені в них, нетерпляче потрясали головами, аж дзвіночки на їхніх шиях дзвонили, мов срібний сміх. Янголики напакували два повнісінькі мішки і з галасом та сміхом тягнули їх до санок. Один маленький янголик стояв при тій веселій праці трохи сумно збоку. Він так радо хотів помагати, але інші відсували його набік..." (Кляра Гайнер)

"Вечоріло, сутінки згустками сідали на плечі. Небо затягло сірими хмарами. Ті хмари, такі важкі і кудлаті, то присідали, то підіймалися, то, як ведмеді, то, як поважні слони, а то, наче сніжні зайці, бігли, не спиняючись. Пролітав тихий дрібненький сніжок, його так було багато у повітрі, ніби хтось мілко посік ялинки і струшував хвойні гілочки на землю. Все якось було ніби в тумані, в густому коконі, вечір замішав сніг і сутінки, можна було заблукати серед цієї манни з неба. А сніжинки падали, сідали на все, що їм подобалося. Така тиша не сподобалася вітрові, він, дужий та щокатий, прилетів з довгими холодними кісми і почав дихати на повні груди. Сніжинки вихилялися в різні боки, летіли за вітром, куди він дмухав, збігалися до купки, штовхались, падали донизу. Прокрутивши сніжинки, вітер сердито залетів в гості до хмари..." (Юлія Хандожинська)

"Їхали раз зимою пан і мужик в ліс по дрова. А було дуже холодно, морозно, то обидва лаялись. " От проклятий мороз", - каже пан, кутаючись у хутро. " От проклятий мороз, бодай ти сказився!" - каже й мужик, щулячись у старій кожушині. А шляхом гуляли собі старий Мороз і молоденький Морозенко. " Е, - каже Мороз, - як вони мене лають! Треба ж їх провчити!" Як заходився старий Мороз біля пана, так той і коміра підіймав, і полами загортався, - ні, таки дойняв лютий Мороз. Ледве-ледве пан додому добрався. А Морозенко подався до мужика та й собі почав його пробирать: то за комір лізе, то дірочку в кожушині знайде. А мужик приїхав у ліс, витяг сокиру та як почав рубати, то й упрів та й скинув кожуха..." (українська народна казка)

"За сивими хмарами, високо в небі, де Місяць-молодик пасе золоторунні отари зірок, живе дядько Мороз. Не хатина у дядька — справжній палац. Двері різьблені, а на вікнах — візерунки, вгорі на гострому шпилі срібний човник горить. Коли сади та діброви, ліси і гаї своє вбрання поскидали й приготувалися до довгого сну-відпочинку, спустився на землю дядько Мороз. Була в нього шапка-бирка, мов з молока, довгий білий кожух з туману, на срібно-золотому поясі — чарівне кресало. Біля лісової заводі присів на старезний пеньок, вуса мов з льону пригладив, кресанув чарівним кресалом об берег — білі холодні іскри посипалися навкруги..." (Василь Мельник)

"Були собі дід та баба. От раз у неділю бабка спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла в поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить...." (українська народна казка)

"Осіннє сонце зупинилося в лісі на високій яворині. Заклопотані звірята цього не помічали і займалися кожен своїми справами. Адже зовсім скоро наступить зима і потрібно до неї як слід підготуватися. Білка з білчатами старанно носили горішки, ховали в дупло, ведмідь лаштував свій берліг сухими гілочками з листям, лисиці міцними лапами виривали глибші нори, щоб не завіяв їх сніжок. От тільки зайчик довговухий бігав від одного куща до іншого і всього боявся. Впаде гілочка з дерева, вже боїться, затріщить сорока-білобока на дереві, зайчик вже весь тремтить..." (Юлія Хандожинська)

"Кнопик та Димка були сусідами. Жили у великому місті, у високому будинку. Будинок світлими вікнами, наче блакитними очима, дивився на недалеку річку та ліс. Зустрілися Кнопик та Димка на прогулянці у тихому сквері, що півколом розлігся над берегом річки, як загостила на землю зима. Вийшов Кнопик на прогулянку поважно з вогнисто-червоною китицею під шиєю на блискучому паску. Стрівшись з Димкою, не привітався. Вдав, що не помітив сусідку." (Василь Мельник)

"Могутній бук, що ріс між крутобокими горами над гамірним потічком, для смугастого Веприка був найріднішою домівкою. Тут він вперше віднайшов смачний горішок. Тут він любив качатись у пухкій траві і листі, вчився стрибати через оброслу мохом колоду. Не вгледів малий Веприк, як осінь ліс перефарбувала у свої розкішні кольори, як могутній бук почав своє листя на хвилі трусити. А незабаром зима снігу накидала навкруги білого, пухкого і холодного. Зрадів першому снігові Веприк. Ковзанку влаштував від бука до потічка. День катався, другий і не страшно йому було ні снігу, ні колючого морозу, ні того, що матері не було поруч. Якось уранці, як тільки Веприк прокинувся, чогось раптом бук сердито гіллям загудів. "Чого він гнівається?" — подумав Веприк..." (Василь Мельник) "Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером" - повість-казка української письменниці Ірини Жиленко про передноворічні пригоди дівчинки Орисі, про виховання дітей в сім"ї, про нетерпиме ставлення до користолюбству, егоїзму і жорстокості, про перемогу доброти і чуйності над підступними намірами лиходіїв.

"Торік хлопчик Саша був зовсім маленький. І він з великим нетерпінням чекав ялинки. А одного дня прокинувся й бачить - ялинка стоїть. І прибрана. Всі прикраси на ній висять. Він дуже зрадів і вже не відходив від ялинки. Так кожного дня. Але одного вечора, коли маленький хлопчик Саша вже спав, ми зняли з ялинки всі прикраси, заховали їх у ящик, а ялинку викесли. Другого ранку Саша побачив,що ялинки немає, й почав плакати..." (Микола Білкун)

"... Кілька місяців тому, коли осінь, позолотивши все навколо, таємниче шурхотіла листям, цей зайчик прибився відкілясь до кубла старої зайчихи і став ходити за нею назирці, бо сам боявся не тільки спати, а й вийти у ліс чи в поле, щоб знайти собі якусь їжу. Зайчиха спочатку невдоволено фуркала, тупала на нього задніми ногами, проганяючи... а потім пожаліла: «Пропаде без мене, - подумала. - Як не я, то хто ж його всьому навчить?» Та й назвала невдаху Прибивчиком. "" (Яків Гончарук)

"Вже осінь пішла собі спочивати, а зима чомусь барилася. Принишклий ліс ще тільки дрімав, адже не міг заснути, бо не було в нього теплої снігової ковдри. Нелегко й звірятам. Ніяк не міг зігрітись у своїй постельці їжачок Голочка, мерзлякувато тулилося до теплого маминого боку ведмежа Ласунчик, та найгірше зайчикам Буханчику й Стрибайчику. Саме поскидали вони свої сіренькі кожушки та повдягали сніжно-білі. А як вийдеш у них зі своїх хатинок, коли біле так далеко видно?.." (Марія Пономаренко)

"А й справді, чому рипить сніжок? Не знаєте? То я вам розповім.
Якось ішов лісом Дід Мороз. Нечутно, по м"якому, наче вата, сніжку. Стомився. Присів на пеньок, а мішок з гостинцями поруч поклав. Довгу бороду гребінцем розчесав. Дивиться, аж під ялинкою зайчик сидить і плаче..."

В школе задали сочинить сказку о зиме. Главное — небольшую. Эта задача довольно сложная. Во-первых, сочинить краткую сказку непросто. Все мы знаем, что краткость – это сестра таланта. А во-вторых, я люблю лето, с его звонкой жарой и вселенской свободой. А зимой – не разбежишься, темнеет рано; сумраки и холод запирают нас по домам. Но, раз задали – надо делать.

Давайте приступим к сочинению сказки про зиму вместе. Итак, с чего начнем? А начнём мы с начала.

«Как девочка с дедушкой Зиму повстречали»
Автор сказки: Ирис Ревю

Жила-была Зима. В хорошей избушке, с ледяным полом, морозным узорным потолком, и расписными окнами. Изба эта стояла в дремучем лесу. Как-то так получалось, что летом ни избы, ни Зимы никто не видел. А в морозное время — всё как будто было на месте. И дом, и хозяйка его.

И вот однажды, когда хозяйка Зима делала из белых снежков воздушный торт, она увидела на пороге своего дома девочку. В лес девочка пришла вместе со своим дедушкой; они выбирали самую красивую ёлку на Новый Год. Но дедушка где-то потерялся и девочка испугалась.

А за окном потихоньку смеркалось. Девочка было пригорюнилась, но хозяйка Зима затеяла с ней игру. Нужно было назвать как можно больше зимних слов. Кто слов знает больше, тот и выиграл. «Метелица, изморозь, иней, снег, вьюга, пурга, снежинки…», — много слов назвали игроки. Вскоре девочка сама не заметила, как уснула. А наутро хозяйка Зима привела в дом дедушку. Оказывается, он встретил в лесу двенадцать братьев месяцев, да и заболтался с ними.

То-то было радости, когда дедушка с внучкой встретились. Хозяйка Зима дала им свои снежные сани, и они отправились домой.

Спасибо тебе, хозяйка Зима за добрый нрав и горячее сердце!

Вопросы к сказке «Как девочка с внучкой Зиму повстречали»

Где жила Зима?

Из чего Зима делала воздушный торт?

Кто неожиданно оказался на пороге дома Зимы?

Какую игру предложила хозяйка Зима?

Какие зимние слова знаешь ты?

Кто поспособствовал встрече внучки и дедушки?

О чём эта сказка? Эта сказка о зиме. Но не только. Эта сказка о доброте. О том, что иногда людям требуется помощь. О неравнодушии, об умении поддержать в трудную минуту.